Яким чином можна виконати вимоги Закону щодо строків проведення процедури розпорядження майном боржника, процедури санації боржника, ліквідаційної процедури (ч.2 ст.22, ч.1 ст.28, ч.1 ст.37), якщо орган, уповноважений управляти державним майном, не погодж

Відповідь: Бездіяльність органу, уповноваженого управляти державним майном, а також надання ним заперечень проти плану санації, мирової угоди, переліку ліквідаційної маси майна банкрута не є перешкодою для затвердження господарським судом плану санації, мирової угоди та не перешкоджає продажу майна банкрута у ліквідаційній процедурі.

 

Обґрунтування: Відповідно до ч.12 ст.96 Закону «плани санації, мирові угоди та переліки ліквідаційних мас та зміни і доповнення до них у справах про банкрутство державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків, підлягають погодженню з органом, уповноваженим управляти державним майном. У разі відсутності такого погодження план санації та мирова угода затвердженню господарським судом не підлягають, а включене до переліку ліквідаційної маси майно банкрута не може бути реалізованим».

Цитований текст може справляти враження, ніби у справах про банкрутство державних підприємств або підприємств, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків, для затвердження відповідних документів (план санації, мирова угода) господарський суд має отримати дозвіл від органу, уповноваженого управляти державним майном, дозвіл; майно банкрута не може продаватися за відсутності дозволу цього органу. За відсутності дозволу ліквідаційна процедура не може бути закінчена ніколи (як і сама справа про банкрутство), а вимоги кредиторів ніколи не будуть задоволені.

За такого розуміння ч.12 ст.96 Закону доведеться зробити висновок, що положення цієї норми не підлягають застосуванню. Дійсно, такі правила вочевидь суперечать статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (право на справедливий суд) в світлі практики Європейського суду з прав людини. Цей суд визнає, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї із сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинно розглядатися як невід’ємна частина "процесу" в розумінні статті 6 Конвенції. ("Іммобільяре Саффі" проти Італії" , 22774/93, 28.07.1999, § 63; рішення Горнсбі проти Греції від 19.03.1997, § 40). Тож невиконання судового рішення про ліквідацію боржника (або надто тривале його виконання), а відтак і непроведення розрахунків з кредиторами на виконання цього рішення, призвело б до порушення статті 6 згаданої Конвенції.

Водночас слід взяти до уваги усталений у світі підхід до законів, які при буквальному прочитанні суперечать конституції, міжнародному акту чи просто призводять до несправедливих результатів. Спершу суди намагаються витлумачити закон (зокрема і всупереч його букві) таким чином, щоб зняти ці вади, і зробити таким чином закон придатним до використання. Лише якщо знайти такого тлумачення не вдається, суди відмовляються від використання такого закону.

Видається, що ч.12 ст.96 Закону можна витлумачити таким чином, щоб зняти його невідповідність статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини в світлі практики Європейського суду з прав людини. Так, слово «погодження» означає «дія за значенням погодити»[1]. Слово «погодити», у свою чергу, відсилає до форм «погоджувати» і «погоджати»[2]. Слово «погоджати» має значення, зокрема, «сприяти кому-небудь у чомусь», «примиряти кого-небудь»[3]. Таким чином, слово «погодження» може означати не отриманий дозвіл, а процес, у якому сторони намагаються дійти спільних підходів. Такий процес може закінчитися консенсусом, а може й не закінчитися.

Іншими словами, пропонується розуміти ч.12 ст.96 Закону таким чином, що у ній йдеться про обов’язок проінформувати орган, уповноважений управляти державним майном, про заплановане прийняття згаданих документів чи намір продати майно, аби провести консультації з ним шляхом одержання його думки, і зробити висновок щодо можливості врахувати цю думку. Втім, таке врахування не є обов’язковим.

За такого розуміння господарський суд має перевірити, чи дотримана процедура узгодження, чи був проінформований орган, уповноважений управляти державним майном, чи було направлено йому перелік ліквідаційної маси майна банкрута. Якщо ж цей орган не відповів у строки, встановлені законом (а за їх відсутності – в розумні строки чи в строки, визначені судом), то слід вважати, що вимоги Закону виконані і процедура погодження дотримана. Якщо ж цей орган в активній формі висуває заперечення, то суд має їх розглянути, після чого прийняти своє рішення, врахувавши або відкинувши ті чи інші доводи органу, уповноваженого управляти державним майном.,



[1] Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 716. http://sum.in.ua/s/poghodzhennja

[3] Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 715. http://sum.in.ua/s/poghodzhaty