Спростування майнових дій боржника

Питання: Незрозумілі, з огляду на способи захисту цивільних прав, є положення ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» про спростування майнових дій боржника судом.

Відповідь і обґрунтування:

Спростування майнових дій боржника відповідно до ч.1 ст.20 Закону[1] застосовується у тих випадках, коли:

боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;

боржник оплатив кредитору у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна.

В обох цих випадках йдеться про виконання дійсного зобов’язання, зокрема такого, яке виникло з дійсного правочину, якщо підстав для визнання правочину недійсним немає. Якби справа про банкрутство не була порушена, таке виконання розглядалось би як правомірне (зокрема, можливість дострокового виконання зобов’язання передбачена ст.531 ЦК).

Водночас законодавець встановив правило, згідно з яким таке виконання, яке відбулося після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, розглядається як відносно неправомірне, тобто може бути оскаржене і «спростоване» (в термінології Закону) судом.

Звичайно, виконання зобов’язання шляхом сплати грошей чи передання іншого майна у власність кредитору є правочином (речовим), бо відповідає визначенню правочину (правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків – ч.1 ст.202 ЦК). Тож у певних випадках застосування спростування майнових дій є зайвим, бо є звичний механізм визнання правочину недійсним, а відповідне судове рішення за загальним правилом призводить до ненастання тих наслідків, на які правочин був направлений (причому із зворотною силою – з моменту укладення правочину). У таких випадках застосовуються загальні правила про віндикацію або кондикцію. Водночас визнання виконання зобов’язання (тобто речового правочину) недійсним не завжди позбавляє такий правочин сили. Так, існують речі, право власності на які завжди належить володільцю (гроші, цінні папери на пред’явника, інші родові речі, які змішуються з речами отримувача). Для таких випадків застосування оспорення виконання зобов’язання як речового правочину може викликати питання щодо наслідків оспорення. Крім того, оспорення речових правочинів не є звичним для української практики способом захисту. Тож законодавцем запроваджено термін «спростування майнових дій».

Наслідки спростування встановлені у ч.2 ст.20 – сторона, яка одержала таке виконання, зобов’язана повернути боржнику майно, яке вона отримала від боржника, а у разі неможливості повернути майно в натурі – відшкодувати його вартість за ринковими цінами, що існували на момент виконання.

При цьому сторона, яка повернула одержане (нагадаємо – за дійсним правочином), не позбавляється свого майна зовсім, а відповідно до ч.3 ст.20 користується можливістю одержати належне їй майно пізніше, а саме в першу чергу в процедурі банкрутства (або ж, за її вибором, отримати виконання зобов'язання боржником у натурі після припинення провадження у справі про банкрутство).

Оскільки метою застосування спростування майнових дій є не спростування саме по собі, а повернення до ліквідаційної маси певного майна, видається, що в резолютивній частині ухвали слід зазначати висновок про стягнення з особи, якій були сплачені кошти чи було передане інше майно, коштів чи майна на користь боржника.



інші випадки, передбачені у ч.1 ст.20, стосуються не спростування майнових дій боржника, а визнання недійсними правочинів (договорів).