Розгляд позовів розпорядника майна щодо визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником

Питання:Відповідно до частини дев’ятої статті 22 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» розпорядник майна має право на подання до господарського суду позову щодо визнання недійсними  правочинів (договорів), укладених боржником з порушенням порядку, встановленого цим Законом, а також позовів щодо визнання недійсними актів, прийнятих в процедурі розпорядження майном стосовно зміни організаційно-правової форми боржника. У якому провадженні мають розглядатись ці позови – у позовному чи в межах справи про банкрутство?

Відповідь:В межах провадження у справі про банкрутство. Такі спори розглядаються за правилами Господарського процесуального кодексу України, якщо із Закону не випливає інше.

Обґрунтування:

Провадження у справі про банкрутство включає як специфічні, притаманні лише цьому процесу інститути, так і інститути позовного провадження.

Так, до специфічних інститутів належать різноманітні засоби розпорядження майном боржника (за участі арбітражного керуючого під наглядом суду, з обмеженням повноважень статутних органів боржника чи навіть їх повним усуненням), різні порядки розрахунків з конкурсними і поточними кредиторами, спеціальний порядок розрахунків з конкурсними кредиторами різних черг тощо.

До інститутів позовного провадження у провадженні у справі про банкрутство належать, зокрема, розгляд вимог конкурсних кредиторів, які не були підтверджені судовими рішеннями, розгляд вимог поточних кредиторів (як до, так і після визнання боржника банкрутом), розгляд спорів про визнання правочинів (договорів) недійсними відповідно до частини 1 статті 20 Закону. У всіх цих випадках суд виконує ті ж самі функції, що і в позовному провадженні: вирішує спори. За відсутності провадження у справі про банкрутство такі спори вирішувалися б у межах справ, порушених за відповідними позовними заявами. За наявності провадження у справі про банкрутство такі спори вирішуються у межах такого провадження. Іншими словами, особливістю вирішення таких спорів за наявності провадження у справі про банкрутство є те, що вони розглядаються і вирішуються господарським судом без порушення нових справ. При вирішенні цих спорів, звичайно, суди мають керуватися правилами Господарського процесуального кодексу України, якщо із Закону не випливає інше. Останній висновок підтверджується частиною 1 статті 2 Закону. Та обставина, що процесуальний документ, з яким особа звертається до суду для вирішення спору, подекуди називається у Законі не позовною заявою, а заявою, не змінює правової природи такої заяви.

Частина 9 статті 22 Закону визначає, що розпорядник майна має право на подання до господарського суду позову щодо визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником з порушенням порядку, встановленого цим Законом, а також позовів щодо визнання недійсними актів, прийнятих у процедурі розпорядження майном стосовно зміни організаційно-правової форми боржника. З викладеного вище випливає, що використаний у цій нормі термін «подання позову» не означає, що суд має порушити нову справу за заявою розпорядника майна.

Зазначений висновок підтверджується і загальною спрямованістю Закону, який передбачає концентрацію усіх спорів (позовів) в межах справи про банкрутство. Така концентрація слугує ідеї: забезпечення швидшого розгляду спору поруч із рухом справи про банкрутство; забезпечення судового контролю в межах справи про банкрутство за поведінкою боржника; залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси; застосування окрім загальних (передбачених Цивільним кодексом), також і спеціальних підстав (передбачених Законом) визнання недійсними правочинів (договорів), які було укладено боржником (в тому числі і до порушення справи про банкрутство, у так званий «підозрілий період») з метою виведення майна з-під стягнення. Тож такі спори мають розглядатись в межах справи про банкрутство, при цьому мають застосовуватись правила Господарського процесуального кодексу України, якщо із Закону не випливає інше.