Чи є правомірним покладення судом оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого на кредиторів?

Питання:Виникла проблема, у зв’язку із невизначеністю у судовій практиці щодо того, чи є правомірним покладення судом оплати послуг та відшкодування витрат арбітражного керуючого – ліквідатора на кредиторів пропорційно розміру їх визнаних судом кредиторських  вимог  за результатами процедури банкрутства, передбаченої  ст.95 Закону про банкрутство, в разі відсутності активів  банкрута та за відсутності згоди кредиторів, комітету кредиторів щодо того?

Відповідь та обґрунтування:Вирішуючи це питання, варто виходити із того, що суд не може відмовити арбітражному керуючому в можливості отримати гарантовану Законом про банкрутство винагороду (тим самим примушуючи його виконувати повноваження за відсутності оплати його праці) через те, що примушувати до безоплатної праці забороняється та прирівнюється до рабства, що суперечить ст. 43 Конституції та ст.4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Посилання при відмові у задоволенні клопотання арбітражного керуючого про нарахування та виплату грошової винагороди на те, що «поняття грошової винагороди арбітражного керуючого не можна вважати тотожним поняттю заробітна плата, яка гарантована працівнику,» не лише суперечить Конституції, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але й меті та антикорупційній спрямованості Закону про банкрутство, яка досягається через запровадження в Законі гарантованої оплати винагороди арбітражним керуючим, що має забезпечити гарантії його незалежності від боржника та кредиторів.

Але ж і збільшення заборгованості перед кредиторами в результаті застосування до боржника процедур банкрутства – це результат, протилежний меті Закону про банкрутство, допускати якого не варто.

Слід зазначити, що Законом не передбачено серед підстав для відмови в порушенні провадження у справі про банкрутство такої підстави, як відсутність активів боржника або інших джерел для оплати винагороди арбітражному керуючому. Відсутня відповідна підстава і в Господарському процесуальному кодексі.

Однак, слід враховувати те, що, вирішуючи питання про порушення провадження у справі про банкрутство, суд, за загальним правилом, не лише дає оцінку наявності чи відсутності підстав для порушення провадження, але й «вирішує інші питання, пов’язані з розглядом справи» (ч.2 ст.16 Закону). Тобто, питання, пов’язані з подальшим її рухом. Зокрема, суд має вирішити питання щодо призначення арбітражного керуючого, встановлення розміру та джерел оплати послуг арбітражного керуючого.

Стаття 95 визначає особливості застосування процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником. В частині визначення розміру і джерел оплати винагороди арбітражному керуючому жодних особливостей не встановлено. Відтак, до вирішення цього питання мають застосовуватися загальні положення Закону (ст.84 Закону про банкрутство). На користь цього слугує припис ч.2 ст.95 Закону, відповідно до положень якої «за результатами розгляду заяви про порушення справи про банкрутство суд визнає боржника банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом для призначення розпорядника майна». За загальним правилом, в ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство судом, серед іншого, зазначається про призначення розпорядника майна, встановлення розміру оплати його послуг та джерела її сплати (абзац 6 ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство»).

Виходячи з цього, суд, вирішуючи питання про порушення провадження у справі про банкрутство  за ст.95 Закону, має зобов’язати заявника надати суду відомості щодо наявності майна у боржника для сплати винагороди або ж щодо наявності інших джерел для покриття витрат на виплату винагороди арбітражному керуючому. Ґрунтується така вимога на тому, що зазначені відомості необхідні для вирішення питання про порушення провадження у справі про банкрутство (абзац 5 ч. 1 ст. 12 Закону).

Якщо ж заявник не надасть матеріалів, які свідчать про наявність джерел для покриття витрат на виплату винагороди арбітражному керуючому, ми б рекомендували залишити заяву про порушення провадження у справі про банкрутство без розгляду на підставі пункту 5 ч. 1 ст. 81 Господарського процесуального кодексу.

Політико-правове підґрунтя такого підходу полягає в тому, що порушення провадження у справі про банкрутство в цьому випадку:

1) не призведе до реалізації головного завдання процедури банкрутства – справедливий розподіл грошей від реалізації майна боржника між його кредиторами – через відсутність такого майна, відтак, не призведе до захисту порушених прав кредиторів;

2) суд не зможе призначити арбітражного керуючого для виконання повноважень ліквідатора за відсутності оплати його праці через те, що примушувати до безоплатної праці забороняється та прирівнюється до рабства, що суперечить ст. 43 Конституції та ст.4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Відтак, неможливо буде забезпечити здійснення процедури ліквідації.

Після усунення обставин, що зумовили залишення заяви без розгляду, заявник зможе знову звернутися із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство до господарського суду.